Дисоціації

Один із захисних механізмів, якими може користуватися наша психіка, у відповідь на високостресові події — дисоціація. Це така собі стратегія уникнення, яку ми використовуємо для зменшення напруги, ніби намагаючись не відчувати всю емоцію одразу, підзаморожувати якусь її частину.

Це пов’язано з тим, що в цей конкретний момент у психіки може не вистачати ресурсу для того, щоб пережити за один раз весь страх / сум / біль / злість. Однак це непродуктивна система захисту, яка заважає інтегрувати інформацію про травматичну подію до звичного послідовного потоку інформації та згодом перетворити у досвід. Капсулюючи емоції, спогади чи імпульси до дії, ми створюємо для них окрему нішу в психіці, яка постійно потребує обслуговування.

Дисоціація – це несвідомий процес, який веде до «розділення / розщеплення» психічних функцій на окремі складові (наприклад, відокремлення мислення від емоцій чи поведінки). Під час дисоціації мислення, емоції чи поведінка можуть діяти відокремлено та знаходитися поза свідомим контролем і поза процесами пам’яті.

Через що людина під час дисоціативного стану може відчувати:
• порушене відчуття часу,
• втрату контролю над поведінкою,
• змінені прояви чи відчуття емоцій або взагалі їхню відсутність,
• зміну образу тіла, втрату відчуття власного тіла,
• втрату відчуття усвідомлення своєї особистості,
• втрату обмеженого відрізку пам’яті.

Всі дисоціативні прояви мають тенденцію до зникнення через декілька тижнів чи місяців, особливо, якщо їх виникнення пов’язано з пережитою травматичною подією. Однак, слід пам’ятати, що дисоціація – це стратегія уникнення. А надмірне уникнення часто гальмує психологічне зцілення від наслідків травматичних подій, змушуючи нас ніби «вирізати їх зі свого життя».